Публікації

Деолігархізація: чи можлива вона на практиці

Зменшення впливу олігархів на політику в українських умовах може вважатися утопією. Та деякі раціональні рішення все ж можна застосувати

Позбавлення олігархів політичного впливу, усунення їх від управління міністерствами чи комітетами парламенту, засобами масової інформації та від контролю над державними підприємствами — солодка обіцянка, яку дуже люблять давати політики. Свого часу невдало план деолігархізації оголошував президент Петро Порошенко, під час передвиборчої кампанії та після її завершення про це декілька разів згадував уже новий глава держави. Але чи можливо реалізувати цю обіцянку на практиці?

Відомо, що олігархами в Україні називають фігурантів перших 20−30 позицій в списку найбагатших і найвпливовіших, які володіють крім бізнесу, ще й медіа та частиною фракції в парламенті. Вони створюють до третини ВВП країни та мільйони робочих місць. Як правило, коли політики починають говорити про деолігархізацію, то мають на увазі одну або декілька із таких складових:

– позбавлення впливу олігархів на стратегічні галузі економіки

– демонополізація галузей, «окупованих» олігархами

– звільнення від впливу олігархів медіа-простору

– позбавлення впливу на ухвалення державних рішень.

Реалізація кожної зі складових плану є малоймовірною. Принаймні, у законний спосіб, який не призведе до юридичного спротиву і не матиме наслідком чергового витка політичної кризи. Ось декілька прикладів, які це підтверджують.

Націоналізація власності

Аби позбавити олігархів впливу на стратегічні галузі економіки, їхню власність в цих галузях теоретично можна націоналізувати.

Підставою має бути виключно суспільна потреба. А наслідком має бути 100% компенсація вартості активу колишньому власнику. У Приватбанку, як фінансового інституту під контролем НБУ, хоча б теоретично існувала процедура націоналізації, а реальна загроза фінансовій стабільності держави була очевидною. Утім щодо інших бізнесів такі формулювання буде застосувати вкрай важко.

Найімовірніше майже будь-яке таке рішення про примусову націоналізацію буде мати наслідком оскарження в Європейському суді з прав людини. Крім того, це може стати великим негативним сигналом для іноземних інвесторів.

Якщо визнавати майно «незаконно набутим» чи скасовувати приватизаційні конкурси, на яких нинішні олігархи отримали більшість нинішніх активів, це також може призвести до низки супутніх проблем. Приміром, щодо приватизації 90-х уже точно минули всі мислимі строки позовної давності, тому цивілізовано оскаржити їх в суді не вийде.

Волюнтаристська реприватизація — теж не піде на користь ані інвестклімату, ані іміджу України в світі. Та й взагалі – за яким принципом відбирати галузі / підприємства / самих олігархів для «чистки»? Кого вважати винним у нібито незаконному привласненні? Чиновників Фонду держмайна чи самих підприємців? Хто і як буде компенсувати витрати?

Реальна альтернатива такому підходу — це податкова амністія, тобто одноразова легалізація всіх капіталів (які по факту уже і так легалізовані) зі сплатою фіксованої суми / відсотка від облікованого майна чи без такої. Проте навіть вона, ймовірно, не гарантуватиме відсутності подальшого кримінального переслідування.

Демонополізація стратегічних галузей

Наступний підхід до деолігархізації – демонополізація стратегічних галузей — теж під великим питанням.

Цілком можливо, що молоді фахівців в команді нового президента запропонують типово «західницький» підхід — примусове ділення компаній-монополістів. Проте слід визнати: поки цього механізму немає в законодавстві України, все, чим можна зарадити монополіям — це штрафами за змови, немотивоване підняття цін і т. д.

А приклад «розділення» постачальних енергокомпаній і компаній з обслуговування мереж (які на практиці лишились підконтрольними одним і тим же власникам) показує, як легко можна обійти «ринкові» механізми і заклики до посилення конкуренції.

Якщо підходити до питання реалістично, то будь-які оскарження концентрацій підприємств з метою створення монополії мали здійснюватися саме в момент такої концентрації. Якщо ж зараз її оскаржувати — це майже гарантоване рішення ЄСПЛ не на користь України про наступ на права приватної власності.

Деолігархізація медіа 

Деолігархізація медіа, яку анонсували у Зеленського — взагалі може містити ознаки порушення одразу кількох правових і суспільних принципів. Якщо почати диктувати власникам, як їм поводити себе зі своїм активом — медіа-бізнесом — це може бути протрактовано і як втручання в господарську діяльність, і як наступ на свободу слова з боку влади.

Для того, аби мінімізувати вплив власника, слід ефективніше використовувати інструменти Нацради із питань телебачення (штрафи за порушення ліцензійних умов мовлення), механізми Мін’юсту, який видає свідоцтва про реєстрацію друкованих та онлайн ЗМІ. А у топ-менеджменту мають бути«шляхи відступу» у разі виникнення «ідеологічного» конфлікту із власниками каналу чи газети. Однак усе це — предмет швидше приватних внутрішньоцехових домовленостей, і точно не тема для втручання президента чи уряду.

Зменшення впливу олігархів на політику в українських умовах взагалі може вважатися утопією. Проте деякі раціональні рішення все ж можна застосувати. 

По-перше, це ухвалення цивілізованого законодавства про лобізм, яке дозволить лобістам в парламенті чи уряді працювати відкрито і прозоро для суспільства.

По-друге, це подальший розвиток інституту бюджетного фінансування політичних партій, а також удосконалення обмежень на їх фінансування олігархами щонайменше через офіційні канали.

Крім того, звісно слід посилювати ефективність антикорупційних органів. Вони мали б, прямо кажучи, «тримати в страху» підприємців, які нині або самотужки, або через агентів впливу в парламенті чи уряді незаконно, через корупційні схеми просувають свої інтереси. А також — покарання за порушення антикорупційного законодавства — як і все інше карне законодавство — мають бути невідворотними.

Утім, доки більшість з перелічених вимог є маловірогідно виконуваними, процес деолігархізації навряд чи буде швидким.